Літературно-музична композиція

Тема:  Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те,що не вмирає!

Мета: Поглибити знання учнів про Лесю Українку,яка зробила неоціненний внесок у скарбницю української літератури.Дати можливість учням декламувати вірші поетеси.Закріпити вміння самостійно інсценувати уривки з творів, емоційно передаючи в особах їх зміст.Розвивати творчість дітей.Виховувати шану та повагу до творів та життєвого шляху Лесі Українки.

На святково прибрану сцену виходять ведучі.Учні одягнуті у вишивані сорочки.

Запалюють свічку і обережно ставлять її у підсвічник,котрий знаходиться на столику перед портретом Лесі Українки.

Ведучий.

Хай палає свічка.

Хай палає,

Поєднає нас вона в цей час.

Друзів голоси нехай лунають,

Слова й музика нехай єднають нас.

Ведуча

Є люди, як свічки, -

Згоряють і відходять у небуття.

Є люди, як зірки, -

Горять і світять все життя.

Та ні, це не зірки холодні, мертві,

        Вони - сонця, засвічені у небі,

        Які горять й обігрівають все

      І не згасають, і не згаснуть..

Ведуча. За вікном зима. Саме в таку пору 25 лютого 1871 року в місті Звягелі(тепер Новоград-Волинський) народилася Лариса Петрів­на Косач. Лариса жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з однолітками гучними шкільними коридорами.

Ведучий. Учителями були її мати - письмен­ниця Олена Пчілка, батько - юрист Петро Ан­тонович, книги і саме життя. У сім’ї панувало мистецтво художнього слова. Тут перекладали, писали твори, переказували історії, записували пісні, декламували вірші...

Ведуча. У чотири роки Леся вже читала. Її улюблений твір - «Кобзар» Т. Шевченка. Лесі вдалося добре вивчити дев’ять мов. Розуміла грецьку та латинську.

.

 Маленька Леся.

       На шлях я вийшла ранньою весною

       І тихий спів несмілий заспівала,

       А хто стрічався на шляху зі мною,

      Того я щирим серденьком вітала.

      Звучить пісня( «Якби мені мамо намисто» ).

      Маленька Леся. Ліси й ліси. Скільки їх! Ні поглядом сягнути, ні перейти.Стоять похмурі, розвісивши свої зелені шати. І гомонять.Про що?Хто знає.Кажуть,отим товстелезним дубам, що могутньо впялися в землю іверхівям сягають хмар, сотні літ.От би зрозуміти їхню мову.А що,як вилізти на дуба і причаїтися?Певно,можна  дещо .

Ромашка.

                                         Ми дикі квіти,

                                     Із квітів всіх ми найгарніші…

                                     Звідки,дівчино,знаєш про нас

                                        Гідних кращих співанок і віршів?

 Волошка.

                                                   Хто водив тебе в тихі сади,

,                                                     Де краса вимагала навіть плати.

                                                       З ким у поле по квіти ходила,

                                                   Де лиш вітер нас пестить крилатий?

Мак.

                                                   Може,Лесю,дісталася ти

                                                   До джерел розмаїтої вроди?

                                                      Таємниця глибин непроста-

                                                   Помилок не прощає природа…

Маленька Леся.

                                                   Неприборкані діти землі…

                                                   Чи не в тому вся сила цілюща,

                                                   Подарована бджілці малій

                                                   І потребі людській всюдисущій?

Квіти. Поряд із нами люди добрішають,бо ми,нашіптуючи їм своїми пелюстками,вселяємо в їхні душі любов до світлого,чистого.

Ведучий. Леся виростала в гарній,великій родині-мала трьох сестер:Ольгу,Оксану,Ізидору та двох братів:Миколу та Михайла.Діти змалку одягалися в народне вбрання, товаришували з однолітками-односельчанами, з ранку до вечора гасали з ними босі зрошеними волинськими луками.

Михайлик. Лесю ! Лесю! Де ти? Лесю…( Побачив її на дереві). Злізай швидше,зозулько,додому пора.

Маленька Леся.(Стає на пеньок).Гарно мені?

Михайлик. Наче мавка.Вдома не впізнають.Скажу, що впіймав у лісі.Ну пішли, бо вже вечоріє.

Леся. Михайлику, братику, ти ж не кажи мамі, що я була на дереві

.(Виходять).

Ведуча. Леся дуже гарно вишивала, допома­гала мамі та бабусі в домашніх справах... «Зо­лоті руки» - казали про неї всі у сім’ї. Мамі, та­тові, сестричкам Леся часто дарувала серветки, сорочки, рушники, вишиті власноруч. У 6 роківвона вишила власноруч батькові сорочку.

(Пісня «Вишиванка». З’являються діти).

Оля. Михайлику, знову наш татусь запізнив­ся. Я дуже хвилююся за нього.

Михайлик. Батько завжди пізно повертаєть­ся додому.

Леся. А я татусеві приготувала подарунок. Сама вишила сорочку.

Діти. Покажи, покажи.

(Заходить батько).

Діти. Татусю, татусю. (Обіймають його).

Тато. Мої дорогі пташенята. Пізно вже. Лесю, а що це в тебе в руках?

Леся. Це я приготувала. (Показує подарунок).

Тато. Дякую, донечко. А тобі, Лесенько, в мене також є подарунок. Нарешті я знайшов фортепіано, не нове, зате хорошої марки.

(Леся сідає за фортепіано, починає грати).

Ведучий. Леся була веселою дівчиною. Люби­ла співати і танцювати, жартувати. Коли схо­дилася вся родина, вона поважно сідала за фор­тепіано. Це були для неї найкращі хвилини. У музиці Леся виливала свою дитячу радість, журбу, свої думки, веселі й сумні.

Оля. Як Леся грала, то ми всі сиділи тихень­ко і слухали - не могли наслухатись її музики. Леся могла стати не тільки першокласною піа­ністкою, а й композитором, бо в музиці вили­вала всю свою душу. І гра її була прекрасною.

(Продовжує грати).

Ведуча. Мріяла стати художником, бо гарно малювала, музикантом, бо мала неабиякий хист до музики. І не знала дівчина, що в серці вже поселилася Муза, що її поезії судилося стати в майбутньому красою української літератури. Коли дівчинці було 9 років, заарештували тіт­ку Елю несподівано для самої Лесі. У 1880 році з’явився перший вірш «Надія».

Читець.

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

 Поглянуть іще раз на рідну країну,

 Поглянути іще раз на синій Дніпро, -

 Там жити чи вмерти, мені все одно,

Поглянуть іще раз на степ, могилки,

 Востаннє згадати палкії гадки...

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

Ведучий. Майбутня поетеса дуже захоплюва­лася народними казками, піснями, легендами,

 із задоволенням брала участь у дитячих хо­роводах, любила дивитися святкування Івана Купала, Різдва. Ще зовсім малою пішла вона з братом Михайлом до Стируна Водохреще. Із захопленням спостерігала за освяченням води, слухала пісні. Стояла і не відчула тріскучого морозу. Леся тоді застудилася і тяжко захворі­ла. Місяць вона не підводилася, відтоді тяжке захворювання мучило її все життя. Мала тубер­кульоз нирок, кісток і легень. Часто була при­кута до ліжка.

Ведуча. У листі до бабусі Леся пише: «Я ні­коли не буваю здоровою, бо завше рука болить. Перше я мазала руку йодом, мочила в солоній воді. Я дуже слаба, але ходила на Шевченкові роковини і там читала вірші». З малих літ Леся намагалася переборювати труднощі, не плака­ти. Ось як писала про це у своєму вірші «Як ди­тиною бувало...».

(Учень декламує вірш).

Ведуча. Минав час. Коли дівчинці було 13 ро­ків у Львівському журналі надрукували вірш «Конвалія», мати, порадившись з дочкою, доби­рає їй псевдонім Українка. Це було своєрідним викликом існуючим порядкам.

Леся.

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Я на гору круту крем’яную

 Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную.

Буду пісню веселу співать.

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

(Звучить пісня «Хотіла б я піснею стати» ).

Ведучий. Перше кохання, яке боязко ступило на тінисту терасу в невеличкому містечку Чу-курларі, що біля Ялти, де Леся лікувалась, за­глянуло в очі, усміхнулось щиро, і навіки по­селилося в серці. Сергій Мержинський дуже красивий, але вигляд мав хворобливий і сум­ний, до того ж був мовчазним та стриманим, чо­мусь завжди з опущеними очима. Леся була до нього уважна і, здається, дуже близько сприй­мала його хворобливий стан. Але чудова приро­да брала своє, і загальний настрій був веселий і безтурботний.

Леся.

Я не кохаю тебе і не прагнудружиною стати:

Твої поцілунки, обійми і в мріяхне сняться мені.

В мислях ніколи коханим тебене одважусь назвати:

Я часто питаю себе: «чи кохаю?» -

Одказую: «Ні,

Тільки ж як сяду край тебе, серденько?

мов птиця, заб’ється,

Дивлюся на тебе й не можу одвести очей.

І хоч з тобою розстанусь,

то в думці моїй зостається

Наче жива твоя постать

і кожнеє слово з речей.

Часто я в думці з тобою

великі розмови проваджу,

І світять, як мрія, мені твої очі,

то зорі сумні...

Ох, я не знаю, мій друже,

сама я не зважу–

Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» -

Чи я б тобі мовила: «Ні?!»

Ведуча. їм було добре вдвох. Вони часто слу­хали, як шепотіли кипариси, бився об скелі ша­лений прибій, витали чайки над водою.

Ведучий. Сергій Мержинський нестямно був закоханий у Лесині очі, в яких стояла лісова прохолода, надвечірня зажура і тепло призахід­ного сонця.

(Звучить музика, на сцені Леся і Сергій).

Леся. Гляньте навколо. Яка краса! Шкода, що я не художник, хоч і колись вчилась цьому мистецтву.

Сергій. А ви словами, Лесю, малюйте, у вас гарно виходить.

Сергій. Це вже інша тема, облишмо її. Ходімо краще глянемо вниз. Погляньте, Лесю! Ще одне диво. (Показує на квітку).

Леся. Чи не привиділося вам?

Сергій. Жива! Ходіть сюди, гляньте на її стебло.

Леся. Диво та й годі: така мертвечина, така суворість - і раптом, майже не природна краса.

Сергій. Зірвемо?

Леся. Що ви? Нехай росте.

Сергій. А я хочу для вас... на пам’ять.

Леся. На пам’ять... О друже! Знав би ти, як увійшов ти мені в серце. Не квіткою і не дарун­ками коштовними. Не пестощами - скромніс­тю, своєю людяністю, любов’ю щирою.

Сергій. То як? Не ми, то хтось інший зірве. Не вікувати ж їй тут? (Висмикнув квітку і дав Лесі). Забув, у якого народу є звичай: хлопець, коли він хоче одружитись, повинен розшукати дівчині гірську квітку.

(Леся опустила очі, застидалась).

Леся. Уже сутеніє, Сергію. Треба їхати. Ціка­во, як у вас називають цю квітку?

Сергій. Я вперше бачу таку квітку.

Леся. Тоді я назву її ломикамінь. Як, підходить?

Сергій. Справді, вона таки варта цього наймення.

Леся. Поставлю її в себе на столі - як символ нескореності, твердості... Хай нагадує і цю по­дорож, і вашу увагу.

Сергій. Спасибі, Лесю. Я теж не забуду. (Взяв за руку і пішли).

Ведуча. Він дивився на неї, як на ікону. Як на ту зірку, що раптом, скотилася з неба і може ненароком згаснути. Вона була для нього ніби з тонкого скла, що може впасти і розбитись. Була вітром, що може вилетіти крізь прочине­ні віконця і не повернутись, тим дивним світом, що робить людей щасливими. (Звучить пісня «Ноктюрн» Ф. Шопена).

Леся (сидить за столом і пише листа). Мій любий друже! Твої такі нечасті листи чомусь за­вжди пахнуть мені зів’ялими трояндами. Легкі тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу мину­лу мрію...

Мій друже, любий мій друже! Як можна, щоб я жила саме тепер, коли я знаю інше життя? Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а те­пер я іду до тебе, як сплакана дитина йде в обі­йми того, хто її жалує... Тільки з тобою я не сама. Тільки з тобою я не на чужині. Пишеш про смерть? Я так боюся без тебе. Бери, бери й мене з собою. Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу. І нехай в’януть білі і рожеві, червоні й блакитні троянди...

(Леся іде за куліси).

(Звучить романс «Коли розлучаються двоє» Ведучий. Він помер у неї на руках тієї пам’ятної березневої ночі... І було горе. І був відчай...

Ведуча. Через півроку стан здоров’я Лесі по­гіршився. Її життя - рвуча боротьба зі смертю

-      минало літом на Кавказі, зимою - в Єгипті. Чим далі, тим тяжчими ставали для неї ці подо­рожі. Проте Єгипет добре впливав на Лесю, і її родина робила все можливе, аби вона кожного року їздила туди. Але сили поетеси поступово танули. А між нападами хвороби була напруже­на письменницька праця.

Ведучий. 25 липня 1907 року Леся Українка виходить заміж за Климента Васильовича Квіт­ку, людину, яка через усе життя пронесла лю­бов до Лесі, не бажаючи поєднувати свою долю ні з ким іншим.

Ведуча. Кутаїсі, літо 1911 року. Тужила за домівкою, за рідними, усе частіше згадувала дитинство, шукання мавки, поїздку до дядька Лева, його розповідь.

(Інсценізація з драми «Лісова пісня»)

Мавка в ясно-зеленій одежі з розпущеними косами розправляє руки і проводить долонею по очах.

Мавка

Ох, як я довго спала!

А хто мене збудив?

Лісовик. Либонь весна.

Мавка

Весна ще так ніколи не співала,

Як от тепер. Чи то мені так снилось?

Лукаш грає.

Ні... стій... Ба! Чуєш? То весна співає?

Гра продовжується.

Лісовик. Та ні, то хлопець на сопілці грає.Мавка

Який? Невже се «Той, що греблі рве?»

От я не сподівалася Від нього!

Лісовик

Ні, людський хлопець,

Лукаш на ймення.

Мавка. Я його не знаю, але хотіла б дуже я побачити його.

Лісовик. Навіщо він тобі?

Мавка. Він певне гарний!

Лісовик

Не задивляйся ти на хлопців людських:

Се лісовим дівчатам небезпечно!

Лісовик іде. Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік. Мавка хапає за руку.

Мавка. Не руш! Не ріж! Не убивай сестрицю!

Лукаш

Та що ти, дівчино?

Чи я розбійник?

Я тільки хтів

Вточити собі соку з берези.

Мавка

Не точи! Се кров її.

Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш

Березу ти сестрою називаєш?

Хто ж ти така?

Мавка. Я Мавка лісова.

Лукаш

А, от ти хто!

Про мавок чув не раз, але не бачив сам. Мавка. А бачити хотів?

Лукаш

Чому б і ні. Ти як панна...

Бо й руки білі, і сама тоненька,

І якось так убрана не по-панськи А чому в тебе очі не зелені? (Придивляється).

 Та ні, тепер зелені, а

були...

Як небо сині. О! тепер вже і сірі,

Як тая хмара... Ні,

Здається чорні,

Чи може карі...

Ти таки дивна!

Мавка (усміхаючись). Чи ж гарна я тобі? Лукаш(соромлячись). Хіба я знаю?

М а в к а. А хто ж це знає?

Лукаш(засоромлений). Ет, таке питаєш..

Мавка (щиро дивуючись)

Чому ж сьогодні не можна запитати?

Он бачиш, там питає рожа:

«Чи я хороша»?

А ясен їй киває в верховітті:

«Найкраща в світі»

Лукаш

А я й не знав, що в них така розмова, я думав — дерево німе, та й годі.

Лукаш. А хто твої батьки?

Мавка

Мені здається, часом, що верба,

Ота стара, сухенька, то — матуся.

Вона мене на зиму прийняла

І порохом м'якеньким Устеляла для мене ложе!.

Лукаш. Як ти говориш...

Мавка

А я не знаю нічого ніжнішого, окрім берези, За те ж її сестрицею взиваю.

Але вона занадто вже смутна,

Така бліда.

Похила та журлива:

Я часто плачу, дивлячись на неї.

От вільхи не люблю — вона шорстка;

Осика все мене чогось лякає,

Вона й сама боїться — все тремтить;

Дуби поважні надто.

Дика рожа задирлива, так само й глід і терен. А ясен, клен і явір — гордовиті.

Калина так хизується красою.

Що байдуже їй до всього на світі,

Така, здається, й я була торік, але...

Тепер мені чомусь те прикро... (задумується)

Леся(доросла)

На шлях я вийшла ранньою весно.

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрічався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

«Самій не довго збитися з путі,

Та трудно з неї збитися у гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю;

Та не шукайте в них пророчої науки,

Ні, голосу гучного я не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки,

Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»

З його плачем я спів з’єднаю свій.

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шляхтернистий?

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!

Мавка. Хіба ж це тихий спів? Це ж грім, це блискавиця! Ти сказала, і тебе почули, і про мене всі заговорили.

Леся. Мавко, це ти?

Мавка. Я! Я, матінко моя! Ти дала мені жит­тя. До тебе всі німі й глухі блукали в лісі, за­клопотані справами. А ти побачила й почула мою душу. Мене в безсмертя повела.

Леся. Тебе у серці я виношувала довго. А по­тім... яскравий спалах почуттів.

Мавка. Які ти передала мені й Лукашеві. О, як ми кохали!

Леся. Я хотіла передати чисте, незаплямоване буденністю, кохання.

Мавка. Проте буденність не залишилась осто­ронь, вона втрутилася в наше життя, в нашещастя, у наше кохання. Вона забрала у мене

Лукаша. Ні, ні вона не забрала. Вона проне­сла наші болі і страждання через роки. Я жива, я безсмертна. (Танцює).

Леся.

Все злучиться в цілісність,природа і люди,

Що є, що минуло, що сталось, що буде.

І рідне, й чуже поєднається щільно...

(Леся з Мавкою виходять).

Ведучий. Однак дедалі тяжчим ставав хрест, якого поетеса несла до своєї Голгофи. Та навіть насмертному ложі Леся Українка до останньої хвилини життя не покидала своєї єдиної зброї - поетичного слова.

«Нехай моїм останнім акордом буде молитва до сонця», - говорила вона.

Леся вірила, що тільки сонячне тепло витіс­нить із нас дух рабської покори, зла, байдужос­ті, бо ми - ті люди, які можуть і вміють цінува­ти талант, шанувати розум, поважати людську гідність, вірити у перемогу справедливості.

Ведуча. 1 серпня 1913 року в місті Сурамі(Грузія) зупинилося серце Лесі Українки. По­ховали її наБайковому кладовищі, що в Києві, між могилами батька і брата. Велика сім’я була у Косачів. Але нікому з дітей не довелося дожи­ти до глибокої старості.

Ведучий. У 1903 році несподівана смерть за­брала брата Михайла. Письменник, фізик. Він помер у Харкові. На 68 році життя упокоївся батько - Петро Антонович Косач. На 70-му - мати Олена. У поліському селі Колодяжному, відірваний від рідних, у самотності, бідності по­мер брат Микола. Оксана назавжди оселилася поза межами України. У 1975 році вона помер­ла у Празі. А Ользі та Ізидорі довелося зазна­ти тяжких випробувань у роки сталінських ре­пресій, заслань, гіркого емігрантського хліба і смерті на чужині. Ізидора поїхала з рідної зем­лі й оселилася у США, щоб зберегти життя собі й дітям. Померла вона у 1980 році, залишивши спогади про Лесю і свою родину.

Ведуча. Відходили з життя Лесині рідні. А з ними обривалися ті нитки, які зв’язували нас із цією родиною. Однак пам’ять про талано­виту поетесу, її чудові твори залишиться у на­ших серцях назавжди.

Ведучий. Велика дочка України втілила у своїй творчості кращі почуття свого народу - його гідність, його мужність, його непохитність у боротьбі за свободу й правду, його горду силу. Вона безсмертна, як безсмертний народ.

Того слова співучого сила

Кличе нас до щасливих висот.

У піснях свій народ ти любила -

І тебе не забуде народ.

(Пісня «Про Лесю».)